Проблематика визначення підсудності справ

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Нові редакції процесуальних кодексів залишили дискусійним серед суддів та адвокатів деякі питання процесуальних правил, зокрема, визначення судової юрисдикції (підвідомчості) справ.

Визначення правильної юрисдикції того чи іншого спору має важливе значення. Згідно п. 1 ст. 6 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» ратифікованої Законом України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів NN 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність (рішення від 20.07.2006 р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України»), і, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні у справі «Занд проти Австрії» (доповідь від 12.10.1978 р.), термін «судом, встановленим законом» у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

Для визначення «суду встановленого законом», зокрема для визначення суду належної юрисдикції, у процесуальному законодавстві України, застосовано підхід віднесення до юрисдикції загальних судів всіх справ, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Таким чином, якщо справа не віднесена до юрисдикції інших (господарських чи адміністративних) судів, то вона підлягає розгляду загальним судом.

Що стосується юрисдикції господарських чи адміністративних справ, то в загальному їх можна сформулювати наступним чином: господарські суди покликані вирішувати спори пов'язані з здійсненням господарської діяльності, а адміністративні - публічно-правові спори за участю суб'єктів владних повноважень.

Правила визначення юрисдикції відповідної справи встановлені процесуальними законами, якими визначена предметна та суб'єктна юрисдикція господарських цивільних та адміністративних справ - це ст. 20 ГПК України, ст. 19 ЦПК України та ст. 19 КАС України.

На перший погляд, наявність чіткого законодавчого розмежування підсудності справ в судах не повинна породжувати проблеми в судовій практиці щодо юрисдикційності судових справ. Проте, практика тлумачення даних процесуальних норм виявила чимало проблем в правильному їх застосуванні.

Забезпечення єдиного підходу щодо формування єдності судової практики, в тому числі визначення юрисдикції того чи іншого спору, відповідно до ст. 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» повинен забезпечити Верховний Суд, оскільки підставою перегляду судових рішень Великою Палатою Верховного Суду (далі - ВП ВС) є порушення предметної чи суб'єктної юрисдикції. Зокрема, ч. 6 ст. 346 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що крім випадків передбачених законом, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі – ВП ВС) в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної, а відповідно до вимог ст. 403 ЦПК України та ч. 3 ст. 302 ГПК України предметної чи суб'єктної юрисдикції.

ВП ВС прийнято чимало рішень, у яких наведено правові висновки щодо підстав та умов визначення підсудності справ. Водночас, за весь період своєї роботи ВП ВС 6 разів здійснено відступлення від власних правових позицій по питанню визначення судової юрисдикції справ, що додатково підкреслює складність та неоднозначність вирішення питання юрисдикції спорів в практиці судів.

Інколи через непослідовність національних судів позивачеві створюються перешкоди у реалізації права на судовий захист. З цього приводу ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через виникнення так званих юрисдикційних конфліктів між національними судами. З цього приводу, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції.

Хоча в процесуальних кодексах України наявні імперативні приписи, що унеможливлюють повторне звернення до суду з аналогічним позовом після закриття судом провадження, ВП ВС вважає, що розгляд спору має завершитися за правилами того судочинства, відповідно до якого розглядається справа. Вказане зумовлено тим, що заявнику має бути забезпечено доступ до правосуддя, що включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду (Постанови ВП ВС від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17 від 12 грудня 2018 року у справі № 490/9823/16-ц від 12 грудня 2018 року у справі № 761/12676/17).

Визначення юрисдикції справ має важливе значення в практиці судів, оскільки судове рішення, яким навіть правильно вирішено спір по суті, не може вважатися таким, що прийняте встановленим законом судом, якщо при його винесенні було допущено порушення юрисдикції. Тому, правильне обрання юрисдикції повинно стати основою для подальшої побудови розгляду справи.

Адвокатське бюро «Мартинюк Євген» надає послуги щодо судового представництва інтересів суб’єктів підприємнитва та судового захисту приватних осіб, в т.ч. підчас судового розгляду в судах всіх спеціалізацій, апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, розгляду в Європейському суді з прав людини тощо.